спільне визнання

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ - процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. В.с. є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види В.с. знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях В.с. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI - XVIII ст., індустріального виробництва кін. XVIII - пер. пол. XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення В.с. з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує В.с. переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти В.с. відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллінгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі В.с. в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту В.с. і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяєв, Гайдеггер, Бубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камку та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів В.с Б. агатоаспектне бачення природи В.с. дозволяє подолати крайнощі вульгарноекономічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

n (pl без змін)

1) статус, суспільне становище

2) юр. громадянський стан, статус

3) стан, статус

* * *

n; (pl без змін)

1) суспільне становище; високе положення в суспільстві; престиж, суспільне визнання; юp. статус, громадянський стан

2) стан, статус, положення

n; (pl без змін)

1) суспільне становище; високе положення в суспільстві; престиж, суспільне визнання; юp. статус, громадянський стан

2) стан, статус, положення

1) (чего) визнання, признання, визнаття, признаття чого, (в чём) признання в чому. [Казав собі: піду, признаюся… та й зупинявся: якийсь страх перед тим признанням обіймав його (Грінч.). По його визнаттю стала громада радитись, що робити (М. Вовч.). Визнання соціяльної революції.]. -ние в любви - освідчення, признання (в коханні). -ние прав наследника - визнання прав спадкоємця. Сделать неосторожные -ния - зробити необачні признання. Добиваться, добиться -ния - добуватися, добутися признання від кого, (диал.) нуждати кого (щоб признався). [За ті гроші, що вкрадено, нуждають парубка в розправі (Волч. пов.)]. Исторгнуть -ние у кого - вирвати, видобути признання в кого;

2) кого кем, чем - визнання, визнаття, узнання кого за кого, за що. [Узнання нашого українського язика за окремий язик (Н.-Лев.)];

3) кого, чего (узнание) - пізнання кого, чого.

* * *

1) ( чего) визна́ння и визнаття́, визнава́ння

2) ( одобрение) визна́ння

3) ( в чём) призна́ння; ( в своих проступках) зізна́ння

1) клопотання, петиція, прохання; звернення, позовна заява

2) звертатися із клопотанням; клопотати(ся) ( про когось); подавати заяву, подавати клопотання (прохання), подавати петицію; просити

•

- petition for appeal

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

АВТОНОМНА ЕТИКА ( від грецьк. αύτοζ - сам, νο'μοζ - закон) - напрям етики, який виходить із природної здатності людини до морального самовизначення на засадах автономного самоусвідомлення, єдиним етичним відповідником якого є гідність морально сформованої особистості. Визнання за особистістю автономії розумної істоти зобов'язувало поводитися з нею не тільки як із засобом, а й як з метою. Кант поширював цю умову на прояви будь-якої, навіть Божої волі. Поєднання всезагальності дії морального закону із свободою людини керуватися власного волею є вихідною підвалиною кантівського принципу автономії волі. Починаючи з етики Канта, автономія розуміється як така властивість волі людини, яка є сама для себе законом. В межах етичного формалізму визначено принцип автономії волі: робити вибір тільки таким чином, щоб максими, які визначають наш вільний вибір, у той же час містилися у нашому волінні як всезагальний закон. Шелер дав нове обґрунтування етичної автономії, переосмислюючи кантівський формалізм на засадах персоналістської етики цінностей. В світлі його матеріальної етики цінностей автономія постає не лише як предикат розуму і волі. Вона стає ознакою особистості як такої. Кантівське розуміння автономії спирається лише на моральну солідарність усіх персон у визначенні добра і зла, що не дозволяє чітко розмежувати у моральному чутті "спільну провину" та "спільне каяття" з індивідуальними актами провини та покаяння. Нове тлумачення автономії дозволяє Шелерові вивищити принцип етичної автономії з царини міжособистісної моральної солідарності до вищих форм релігійної спільноти в любові (Libensgemeinschaft), зокрема любові Бога як персони до інших особистостей. Отже, автономія волі сполучається з автономією вибору в кожному акті моральної самореалізації особистості. Сучасна філософія комунікативної дії виходить із самоідентифікації персони, в якій реалізована автономія і сила людської особистості. Принцип автономії волі є протилежним принципові гетерономії волі (див. автономія і гетерономія).

ГІДНІСТЬ - одна з основних позитивних ознак людини як особистості; міра ствердження в людині особистісного начала. Психологічно постає як належний рівень самооцінки і дійовий механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення особою припустимого для неї і неприпустимого. Як етична категорія Г. позначає загальнообов'язкове визнання самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути моральним суб'єктом В. ідповідно до різних модальностей людського буття розрізняють особисту Г., жіночу чи чоловічу Г., професійну Г., національну Г., Г. громадянина, людську Г. В структурі особистості і в практичній поведінці Г. реалізується через такі чесноти, як благородство, скромність, відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших тощо. Умовою формування і потвердження Г. є потреба в повазі з боку інших людей (гідним є те, що гідне поваги). Тому співвідносним щодо Г. моральним феноменом виступає честь, як безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки особистості. Г. займає чільне місце в філософсько-етичних вченнях К'еркегора, В. Соловйова, Марселя, Тилліха та ін. Особливо значущою є роль Г. як загальнолюдської цінності в обґрунтуванні прав людини, в теорії і практиці ненасилля.

ЕВТАНАЗІЯ, ейтаназія ( від грецьк. εύ - добре; υάνατοζ - смерть) - вихідний термін для однієї з найдавніших проблем філософії, медичної деонтології і практичної етики. В рамках античної філософії проблему Е. насамперед пов'язували із питанням про добровільне самогубство. Стоїки вважали, що для мудреця жити відповідно до законів природи - означає бути здатним своєчасно відмовитися від життя, навіть у розквіті сил. Проте вони стверджували, що "прекрасним і розумним" (тобто Е.) може бути тільки таке самогубство, в якому наявна певна міра, або гармонія (між вчинком і скрутою обставин). Епікурейці також вважали заподіяння Е. необхідним елементом гармонії життя: прекрасним є життя, в якому існує можливість піти у небуття, коли реальність перестає приносити насолоду. Історія філософської і релігійно-богословської думки репрезентує широкий спектр підходів - від визнання самогубства злочином до проголошення необхідності самогубства лише за певних обставин. У сучасній біоетиці і медицині під Е. розуміють сприяння безболісному позбавленню життя безнадійно хворих (у т.ч. за їхнім власним бажанням). Головний аргумент, який висувають прихильники Е., полягає в тому, що життя можна вважати благом і цінністю тільки за умов, коли в цілому задоволення і насолода переважають над стражданнями і випробуваннями. З огляду на концепцію прав людини, людина має право розпоряджатися власним тілом і життям (отже, право одноосібно вирішувати питання про Е.). Проте очевидним залишається факт, що практичні аспекти використання права людини на Е. потребують ретельного правового опрацювання.